Я (не) можу вам допомогти

«Коли проста фраза врятує тобі життя, але ти не в змозі її вимовити»

Автор: M.Mazza

Массімо Мацца, Паскуале Венуті, Алвін Шененбергер (Massimo Mazza, Pasquale Venuti, Alwin Shoenenberger): «Новий Верті Преп». Мілан, 30 вересня – 2 жовтня.

Сьогодні 1 травня. День праці. Я ріс на хлібі та «стахановізмі». Мені казали: «Життя – нелегка штука». Але: «Терпіння й труд усе перетруть», «Робота облагороджує», «Без труда не витягнеш і рибку зі ставка», «Праця перетворила мавпу на людину». Телебачення, кіно й навіть комікси для хлопчаків відважно служили зміцненню міфу про Людину Правильну – безстрашну, здатну перемогти в будь-якій ситуації. Справжній Герой має брати на себе будь-яку відповідальність. Чиста етика, кантівська мораль, яка апріорі ніколи не розглядала наслідки цих рекомендацій.

Не дивно, що у своїй професійній діяльності я обрав саме цю модель поведінки. З серії «безстрашний герой, готовий боротися на благо цілого світу». «Які сфери найбільш складні, чого найбільше бояться мої колеги? – питав я себе, 27-річного новоспеченого випускника, – ЩЛХ? Імплантація? Протезування?» І щойно віднайшовши дещо найскладніше, відразу брав вектор руху й заходився крутити педалі. Якщо можна, то конче попереду всієї планети. У сольному польоті. Напевно, тому в 35 років я опинився у велоспорті. Тоді я зрозумів різницю між першим у групі, хто підставляє себе потоку зустрічного вітру, і тим, хто у хвості зрідка натискає на педаль та, особливо не напружуючись, підтримує свої 50 км/год. А потім на останніх 500 метрах пришвидшується й перетинає фінішну лінію просто перед твоїм носом. Очевидно, це є результатом стратегії та попередніх угод. Хто має виграти – відомо заздалегідь. Тому Марко Пантані наклав на себе руки. Не захотівши підкоритися, він був жорстоко покараний.

І так у повсякденному житті. На всіх рівнях. Від політики до науки та медицини. Але я, йолоп, ігнорував очевидні речі. Роккі та Рембо були моїми ідеалами. Можливо, у чомусь була провина мого батька – класичного невдахи. Він боявся всього та всіх. Страждав від хронічної тривожності й паніки.

Брак у мене самоповаги, потреба у визнанні, хворі амбіції («Yes you can» Ротшильда і Ко, результат провального плану Маршалла) були замасковані на несвідомому рівні внаслідок низки актів ментального онанізму за Giacobbe. Клятва Гіппократа, професійний обов'язок, етика, категоричний імператив Канта, християнська благодійність тощо – абсолютно позитивні теорії можуть нести згубні та руйнівні наслідки на практиці.

Моє пекельне коло було увінчане необхідністю вийти з надзвичайної економічної ситуації – віддалені результати малоприємного факту бути народженим у сім'ї бідняків.

Унаслідок усього сказаного вище, коли я бачив перед собою пацієнта з фінансовим потенціалом або будь-яку роботу з високим ступенем ризику, особливо в хірургії,... я ставав першим, хто виступав за негайний початок лікування. Я навіть не зупинявся на мить, щоб подумати. У моєму світі, де ідейними натхненниками були герої коміксів, а уроки філософії в гімназії були безнадійно втрачені за грою в морський бій, думати не треба було – марно, деструктивно. «Хороброму серцю» несамовито праглось кинути виклик світу. Хотілося витягнути назовні, пізнати людину, точніше чоловіка, у собі.

Мені пощастило: матінка-природа обдарувала мене фізичною силою, стресостійкістю й гарною дозою успіху. Мені вдалося вийти живим і здоровим із нескінченної вервечки несподіваних подій, ускладнень, невдач, банкрутства й інших катастроф у житті, яке я проживав, постійно балансуючи на грані можливостей.

Але я міг би уникнути багато чого, якби хтось вчасно доніс мені значення фрази «Я не можу вам нічим допомогти».

Сенс цих слів був мені невідомий.

Відмовити пацієнту для мене означало визнати свою поразку. Я здаюся, я невдаха (як мій батько, від чийого кошмарного образу й страху бути схожим на нього я тікав усе життя). Я не людина. Я не професіонал. Я не лікар. Я аморальний.

Найбільше я боявся бути невизнаним, відкинутим колегами та пацієнтами – представниками соціуму.

Бути неприйнятим... усе одно, що не існувати зовсім.

Немає у світі долі, яку можна б зіставляти з долею медика, зокрема стоматолога: доводиться брати відповідальність за апріорі неочікуване, що не залежить лише від твоїх можливостей і навичок. Завбачити лікування неможливо. І раптом щось пішло не так – ти втратиш не лише гроші, як у разі програної Нобелівської премії з економіки. Тут ставки вищі: на кону здоров'я та чисте сумління. Спроба ігнорувати велику таємницю лікування та применшити її значущість створенням «науки про протоколи» не дала результатів, окрім збільшення кількості судових розглядів. Як людина, яка має певний досвід у цій справі, можу вас запевнити: судді начхати на протоколи. Він їх не читає. Він не має часу розбиратися. Він нічого не розуміє в медицині та покладається на думку судового консультанта – медика, який зазвичай сам далеко не експерт, надто якщо врахувати, що робочий день він проводить у залі суду, а не в операційній. Єдине, про що вас спитають у суді, одужав пацієнт чи ні. Якщо ні, то перейдуть до оцінки збитків і таблиць розрахунку матеріальної компенсації. Для юристів медичні позови – засіб наживи. Деякі пацієнти не розуміють, що коять. Збитим з пантелику і в розпачі, їм залишається лише пред'являти претензії до лікаря. Інші ж навмисно намагаються нас утопити.

Отже, багато років ми вивчали величезний за своїми обширами предмет – медицину й стоматологію. Ми стоматологи. Однак зуб, як відомо, є частиною організму. Тому ми повинні знати дещо про нього. Інакше життя перетворюється на кошмар. Постійна тривога. Почуття, що ти, як моряк після аварії корабля, борсаєшся у відкритому океані.

Так ось, після того, як пройдено шлях, ти нарешті готовий сьорбнути стресу свого вільного (як би не так) розподілу, один у своєму кабінеті, на розтерзанні розлючених пацієнтів, які домоглися того, щоб до них ставилися, як до Клієнтів (я ж вам гроші плачу!) і, відповідно, тим самим і незадоволених

Але лише на деякий час. Щойно перестаєш працювати, ...усе знову виринає.

Тож краще подивитися правді в обличчя. Переварити. Виснажити, якщо потрібно. Або принаймні спробувати. Це довгий і болісний шлях. Юнг називає це індивідуацією. Приймати у малих дозах, після 45 років. Раніше марно. Бракує елементів судження. Бракує досвіду.

«Я не можу вам допомогти» – це відкритий маніфест поваги до себе та свого життя. Роз’їдає миттєво. У безсонних ночах, у думках, що ти вчинив не так, у чомусь помилився. Чому пацієнт не одужує. Найвірогідніше, немає жодної твоєї провини. Цілком можливо, він не зміг встояти перед кокаїновою доріжкою після синус-ліфтингу. Або послизнувся вдома й зламав собі щелепу після видалення третього моляра. Але не сказав про це. Натомість подав до суду. Деякі люди гірші за тварин. Вони не знають, що таке подяка. Вони не розуміють тягар вашої відповідальності. Яке зусилля ви робите.

14 годин без зупинки. Віддаючись цілком і навіть більше. Можливо, щоб урятувати йому [пацієнту] шкуру, ідіотка-анестезіологиня ввела 50000 одиниць гепарину під час трансплантації з гребеня клубової кістки. Їй було нудно. Вона розмовляла з медсестрами. Гепарин прозорий, як і фізрозчин. Вона звикла вводити його під час кесаревого розтину у гінекології. Там він потрібний, авжеж. Навіщо ж вона підготувала гепарин на мою операцію – одному Богові відомо.

У пацієнта кровотеча, ніби я щойно перерізав аорту.

Я один.

Крики в операційній. Паніка, шок, страх.

Я єдиний, на кому відповідальність.

Гемоглобін впав із 14 до 7.

А я несу повну відповідальність.

Щось, якась невідома сила, раптово допомагає мені. Вдається накласти шви. Зупиняється кровотеча. Я закінчую операцію, й анестезіолог екстубує пацієнта. Знову фонтан крові. Усі по колу.

Я почав о 9-ій годині ранку. Закінчив о 10-ій вечора. Від втоми та стресу я сам майже вийшов із тіла.

Пацієнт у палаті під час пробудження сказав мені: «Лікарю, я точно не знаю за що, але... дякую».

Усе моє життя зосередилося в цьому слові.

Я був надто молодий, щоб щось зрозуміти. Я спотворив сенс уроку. Я почувався героєм. Так, мабуть, я був хоробрим, як на свої 35 років. Але тепер мені цікаво, чи це мало сенс. Пацієнт невдовзі помер від дегенеративного захворювання мозку. Незадовго до смерті він подзвонив мені, щоб попрощатися.

Тут і зараз я ставлю собі чесне запитання: а що, якби тоді я сказав йому: «Я не можу Вам допомогти»?

Уся ця відповідальність... Іноді ми платимо надто велику ціну.

І після всього цього хтось намагається вчити мене маркетингу в стоматології чи психології продажів…