Ми обожнюємо героїв

"Можливо, те, що ми робимо, не потрібно або навіть шкідливо для пацієнта й контрпродуктивно для нас; але ми продовжуємо робити те саме".

"Правда – це ілюзія, без якої людство не могло б вижити" (Фрідріх Ніцше).

Будучи з народження приреченими на безпросвітний (безнадійний) пошук значення власного існування, ми чіпляємося за ілюзії, за будь-які можливі й більш-менш прийнятні пояснення. Це дає нам терпіння й уявне відчуття контролю над неминучою екзистенційною кризою.

Ми обожнюємо ілюзії. Конкурси й нагороди. Медалі та почесті. Кольорові стрічки.

Ми обожнюємо героїв.

Ернест Беккер у своїй книзі "Заперечення смерті" добре пояснює чому. Ми – єдині представники царства тварин, які повністю розуміють мізерність своєї значущості в цьому Всесвіті. А ще ми єдині, хто розуміє неминучість власної смерті. Ми всі народжуємося, живемо, а потім помираємо. У глобальному масштабі цього світу ніщо не зміниться від того, будемо ми багаті чи бідні, вчинимо щось грандіозне чи нічого зовсім. У кращому разі, якщо ви Олександр Македонський чи Юлій Цезар, вам буде відведено кілька рядків у книгах з історії. Усім іншим навіть цього не судилось. Проте всі ми, велика популяція людей-ніхто, посередніх людей, включно зі мною, не бажаємо визнавати потребу у відчутті власної важливості. Щось вирішувати, щось значити.

Колись релігія непогано рятувала людей від потрапляння в екзистенційний  глухий кут. На сьогодні вплив релігії, зокрема на Заході, на жаль чи на щастя, не такий великий. Духівники говорили, що кожен з нас є частиною божественного плану. Про який саме план або проєкт йшлося, я так і не зрозумів, незважаючи на те що провів свою молодість серед монахів-бенедиктинців, єзуїтів і капуцинів.

Отже, якщо спробувати зазирнути в суть, усе впирається в нашу самооцінку, відчуття власної гідності.

Альфред Адлер, можливо, мав рацію. Він вважав, що незалежно від того, прагнемо ми до особистого успіху або ж мислимо себе частиною всезагальної гуманної справи, мета завжди одна – зміцнити власну самооцінку й наповнити змістом, хай навіть і фіктивним, наше життя.

Остаточна мета – знайти своє ім'я на "дошці пошани". Потрапити до списку героїв.

Бути важливим для друзів, родини, суспільства, нації, науки, наукового співтовариства, Усесвіту, групи на Facebook – байдуже де. Ми хочемо, щоб наша праця пережила смерть. 

Ми хочемо бути героями. Навіть якщо ми цього не визнаємо. Ми змушені. 

Ми, стоматологи, теж шукаємо своє маленьке місце під сонцем. Ми хочемо бути героями в нашій «ваговій категорії».Що є найважчим, найстрашнішим у нашій професії?

Мабуть, невідкладні стани. Кровотечі, які не можна зупинити. Хірургія.

Я, безстрашний герой-стоматолог, сублімую думку про смерть і брак сенсу існування через... хірургію. Візьмімо хоча б видалення нижнього третього моляра, який охоплює корінням нерв. Я в глибині душі відчував мазохістське задоволення, коли моя адміністраторка мусила перемістити всіх пацієнтів через "героїчну" операцію, адже невідомо, скільки мені знадобиться часу.

І ось я в руках удачі та Божої милості. За 300 євро. Які можна заробити за 3-4 професійні гігієни, де потрібен 1 нейрон. Але я ж не роблю це заради грошей. Пацієнт довіряє тільки мені. Я ще ніколи не бачив таку вісімку. Але я жертвую собою заради доброї справи. 

Брехун. Проклятий брехун! 

Ти хочеш бути героєм! 

Повертатися додому втомленим уночі, збирати навколо себе дружину й дітей (яким просто начхати, але вони все одно слухають із зацікавленими мінами, думаючи про себе: "Потрібно підтримати цього бідолаху, він працює до виснаження, щоб ми поїхали на море, поки він залишається тут, у своєму душному кабінеті, але ми так сильно його любимо… й у нього немає жодних інших інтересів; певно, він це дуже любить, дякувати й за те, що не змушує мене ставати лікарем…") і звеличувати хірургічну битву та свою відвагу на полі бою. 

Або бігти писати пост на Facebook, сподіваючись зібрати більше коментарів у стилі "копіювати-вставити": "супер", "досконалість", "мистецтво", "знімаю шапку" ,“золоті руки". Краще англійською: "top", "master", "piece of art", "chapeau" – звучить круто. У будь-якому разі завжди приємно отримувати компліменти від такого вже родинного кола віртуальних *раколизів, сформованого за довгі місяці й роки, проведені разом на Facebook, конгресах і післяфестивальних вечірках. 

Ми обожнюємо героїв.

Наша самооцінка залежить від оточення. Від інших. Якщо нам не ставлять лайки, не цитують і не запрошують виступати на конференціях, словом, не визнають, перед нами повільно, але впевнено відкривається провалля безглуздості нашого існування. 

"Я хочу знайти сенс у цьому житті. Навіть якщо в цьому житті сенсу немає", – скорботно співає Васко Россі, новий Месія.

Нам потрібно вірити, прикидатися, сподіваючись на щось у цьому невідомому всесвіті, до якого ми потрапили не за власним бажанням, однак тепер мусимо саме тут жити. Ми всі хочемо щось заспівати. Щоб хтось почув. Пам'ятав нас після смерті. Принаймні більше, ніж пам'ятають про собаку, яка загинула.

Мені майже 57 років. Пацієнти починають цікавитися моїм здоров'ям. Коли я йду у відпустку, вони жартома (?) запитують, чи повернусь я на роботу. Робота стоматолога, особливо в тому стилі, що її виконує абсолютна більшість, дуже виснажлива. За даними психотерапевтів, 25 років – це ліміт, за яким зазвичай починається психофармакологія.

Інтуїтивно я вчасно зменшив обсяг своєї практики.

Після 50 років, на мій погляд, дауншифтинг (уповільнення) є єдиним вибором.

Відомий антрополог Маршалл Саллінс писав: "Найбільш вигідна економічна модель для досягнення добробуту людини – бажати якомога менше". 

Він дійшов до цього після 50 років досліджень. Будда радив те саме ще 2500 років тому.

Я вирішив працювати сам, залишивши одного асистента й адміністратора. Я роблю все сам, включно з професійною гігієною.

Принизлива поразка після "героїчної" кар'єри?

Ні. Інстинкт самозбереження. Інтуїція, яка прийшла після 15 років самоспостереження. Важкий шлях, що розпочався 24 червня 2000 року.

Я вирішив зупинитися й зазирнути правді у вічі.

Зараз мені начхати на самооцінку. Беккер, про якого я згадував вище, пояснив мені спотворений механізм, який розпалює стільки фантазій щодо героїзму. Особливо в слабкої статі. Жінки в захваті від героїв.

Зараз я проводжу довгі робочі будні за професійною гігієною разом із моєю асистенткою. Вона майже спить. Їй неймовірно нудно. Неохоче вона асистує процедурі, яка, на її думку, не варта героїчних обладунків, таких як Pentero, і мого героїчного потенціалу. Вона з нетерпінням чекає рідкісних уже в моїй практиці важких випадків, якщо можливо, "щобільше крові". Їй нетерпляче хочеться відчути в повітрі пробуджуваний дух героїзму.

А сьогодні, під пронизливі звуки скейлера, я роздумую ось про що.

Я провів 30 років, хворіючи на позитивізм, наполегливо вірячи, що все передбачуване, програмоване і – особливо – усе можна виміряти. Проживши 15 років серед фріців, я був повністю переконаний у перевагах англосаксів.

Я був гарячим прихильником вільного ринку («Невидима рука» Адама Сміта) та американського лібералізму, не розрізняючи слова "ліберальний" та "вільний". Я був справжнім невігласом.

Наука й технології були моїми переконаннями. Моєю релігією.

Моїм кумиром був... Роккі ? – Звісно.

Я вірив усьому, чого мене навчали: карієс обов'язково потрібно лікувати, інакше він руйнує зуб; композитні реставрації, якщо з кофердамом, вічні; адгезія до дентину – встановлений факт; кореневі канали, якщо запломбовані до рентгенологічної верхівки, – немає причин хвилюватися; коронки, якщо зробити уступ під мікроскопом, і технік – молодець, прилягають на 0 мікрон, імплантат переживе вашого пацієнта; регенерація кістки – це рутинна процедура, досить використовувати аутогенну кістку; ортодонтія лікує будь-яку дизоклюзію... і якщо погано поводитись, то потрапиш до пекла.

Я почав робити професійну гігієну й відкрив для себе нову реальність.

Нелікуваний карієс, якщо в пацієнта ідеальна гігієна, не еволюціонує. Особливо в дорослих. Пацієнти, у яких немає грошей на нові реставрації, особливо наполегливі під час чищення зубів. Вони можуть зберігати стан своєї ротової порожнини без погіршень до безкінечності.

Композитні реставрації розгерметизовуються й зношуються протягом короткого періоду часу.

Старі коронки стоять у роті понад 30 років. Коронки на зубах з ідеальним уступом, відпрепарованим під 15-кратним збільшенням і зафіксовані за адгезивним протоколом, за кілька років уже зафарбовуються по периметру? А рецесій ясен практично неможливо уникнути. Коронки, препаровані без уступу, поведуться краще в довгостроковій перспективі й спростять життя стоматолога та техніка.

Керамічні вініри пожовтіють. Спочатку край, потім усе інше.

30% (можливо, більше) імплантацій закінчуються периімплантитом. Шахта імпланта за декілька років нагадує туалет. Протезні компоненти фільтрують.

Кореневі канали, запломбовані до половини сумнівним матеріалом, безсимптомні. Великі гранульоми часто є випадковим рентгенологічним виявленням.

Сподіваюся, не потрібно пояснювати надто вразливим читачам, що питання “Так що, тепер нам усім пломбувати пастою?" є недоречним.

"Регенерована" кістка з часом тане, як сніг на сонці. Здається, що ми щось проґавили (?).

Ортодонтія: рецидиви, розсмоктування коренів, зуби після сепарації часто позбавлені адекватної анатомії. В ортогнатичній хірургії навіть думати годі про передбачувані результати.

Усе це — мій досвід, мій шок. Проте не лише мій. Усі стоматологи світу зараз на Facebook. Обмін інформацією досяг небачених масштабів. Прихована істина виходить на поверхню. Ситуація досить незручна для галузі загалом, особливо для виробників матеріалів і обладнання, університетів, наукового співтовариства і для комівояжерів – продавців ілюзій, тих самих, які відчувають глибоку депресію, якщо не проводять 1 курс на тиждень.

Я став уважно перечитувати літературу. Інформація дійсно є. Але вона чомусь прихована. Може бути десь у висновках. Треба прочитати понад 500 сторінок відомої книги з протезування („Точне припасування незнімних протезів. Клінічні та зуботехнічні етапи" М. Мартиньоні, А. Шоненбергер, 1987), щоб зрештою виявити фразу: практично всі коронки після фіксації "завищують". Тому що цемент має фізичну товщину in vitro принаймні 20 мікрон. In vivo – тільки Богу відомо скільки. Я знайшов десятки статей, де написано, що середня щілина після фіксації коронки in vivo становить 120 мікрон. Досвідчені зубні техніки все це знають і про себе сміються, але тримають таємницю. Інакше можуть втратити клієнтів. Хитрі стоматологи також. Найбільш наївні, а це переважно початківці, продовжують мріяти про прилягання нуль мікрон.

Регенерація кістки – не диво, у яке нас змусили повірити 25 років тому. Хірурги мого віку, які мали можливість доторкнутися до реальності віддалених спостережень після 10 років, вдаються до кісткової аугментації дедалі рідше. Про Емдогейн я взагалі мовчу.

Композитні реставрації не порівняти з амальгамою за використанням. Амальгама була дуже вдало розкритикована літературою. Але ртуті в кістках і мозку пацієнтів стає не менше, а більше. Можливо, через нову моді в дієтології: їсти більше риби й менше іншого м'яса.

Чому так?

Тому що за всім стоять гроші.

Компанії повинні продавати свій продукт.

"Зірки" стоматології повинні продавати свої курси.

"Звичайні" стоматологи повинні продавати коронки, композитні реставрації та ілюзії (DSD).

Але передусім тому, що ми хочемо бути героями.

І компанії це знають.

Ми купуємо продукт. Використовуємо його. Використовуємо так багато, що стаємо "преміум" клієнтами, нам пропонують написати й опублікувати статтю у відомому журналі (можна писати все, що завгодно, головне – згадати продукт). Нам готові організувати велику конференцію. Або навіть світовий тур. Ви станете відомими. Ви станете героями.

Очевидно, що не всім призначено стати зірками міжнародного масштабу. Є герої альфа, бета, гамма, дельта... Як у Гакслі. Останній у рейтингу героїв – так званий преміум-фоловер групи на Facebook. Той, що публікує більше й краще, виграє приз – поїздку на курс до засновника групи. Слова вітання й вияв поваги біднязі, котрий проводив день і ніч онлайн, готуючи публікації фотографій зубів: усі вихідні, 24 години на добу.

Але він відчуває себе героєм. Він буде до хрипоти захищати інтереси свого "Майстра", який дуже йому вдячний, адже той допоміг збільшити кількість членів групи. Facebook – це віртуальна версія реального суспільства. Однозначно – більш ефективна версія.

Карусель крутиться щораз швидше. Зірватися складно. Твоя дружина хоче великий будинок. Діти бажають навчатися в США. Коханка вимагає діамантове намисто.

Самооцінка на рівні плінтуса. А життя – нудьга смертельна.

Щоб вижити, ми просто зобов'язані грати в героїв.

Мріяти про прилягання 0 мікрон на 15-кратному збільшенні мікроскопа, про ідеальний відбиток, бажано найдорожчим матеріалом, таким як імпрегум, який без проблем відірвати від зубів може тільки Шварценеггер.

Але я ж роблю лише досконалі роботи.

Мої роботи прослужать вічно. 

Я молодець.

Я герой.

І ледь не забув: я використовую Мікроскоп (!).

Я йду на курси або конференції, де всі такі ж герої, як і я. Й ілюзія стає беззаперечним науковим фактом. Чому? Тому що всі її поділяють. Принаймні допоки не створять нову. Від нудьги.

Це наука. (Антоніо Імбасціаті – "La mente medica", 2008)

Я лежу в ліжку, гуде кондиціонер. Сподіваюся, що він не зламається, бо інакше я загину від теплового удару. На телевізорі – нічого. Моя дружина викладає на Facebook фото з друзями на пляжі в Сардинії. Мій син на Ібіці – селфі з подругами в бікіні... Зрештою, він це заслужив. Його зарахували до приватної школи, куди так мріяла віддати його мати, адже там дають хороші знання й не знущаються над бідними дітьми. Але головне – нікого не відраховують – з огляду на те, скільки батьки платять за навчання.

У цей момент я починаю згадувати, як у його віці кожне літо я працював офіціантом, а всю зарплату віддавав батькові, щоб той платив за моє навчання в ненависній мені католицькій школі.

Але завтра складна операція. Буде краще, якщо я перестану думати й намагатимусь заснути.

Дайте мені пояснення. Хоча б яке-небудь пояснення, здатне подовжити ілюзію.

Одного разу я перестав бути героєм.

Це була субота. 24 червня 2000 року я вийшов з коми. Аварія на мотоциклі. Травма голови з крововиливом в мозок. Травма грудної клітки та гемоторакс, п'ять зламаних ребер. Було жахливо спекотно. Автомобілісти стояли в безкінечній пробці. Я грав у героя. На дорозі. Так, для різноманіття. 560 км в одну сторону, щовихідних, аби дістатися до родини, яка влітку переїжджала в будинок біля моря, 560 км назад, щоб у понеділок бути на роботі. Безумство.

За три дні я прийшов до тями. Люди називають це дивом. Тоді я вперше задумався. У мене був на це час. Та пробудження тільки почалося. Понад 15 років знадобилося, щоб прийняти реальність. Без рожевих окулярів та ілюзій.

Зараз я роблю профілактичні чистки зубів. Я навчаю пацієнтів самостійно піклуватися про себе. Я навчаю їх чистити зуби. НЕ в стилі «"зараз на пластиковій моделі я покажу тобі, як користуватися щіткою для зубів, до того ж розкажу про неймовірну акцію „Заплати за 9 чисток – і отримуй 10-ту в подарунок!"»

Ми йдемо до раковини, і пацієнт чистить зуби, аж поки не навчиться. І буде приходити до мене щотижня, доки я не побачу, що він нарешті докладає зусиль. Якщо я бачу, що ти відмовляєшся розуміти – я не хочу більше бачити тебе. Це порожня трата мого часу. Що б я не зробив у цьому роті, ти не візьмеш на себе відповідальність за збереження моєї роботи. А потім звинуватиш мене. Якщо ти, як дитина, не відчуваєш відповідальності навіть за чищення своїх зубів, я не буду тебе лікувати.

Я препарую вертикально. Я уникаю імплантації та композитних реставрацій, коли можу. Я роблю вініри лише тоді, коли є безпосередні покази, тобто майже ніколи. Регенерацію тканин, а надто ортодонтію, я залишаю колегам, котрі все ще хочуть грати в героїв.

НЕ робити, зачекати, відкласти (я дізнався занадто пізно) – часто найкращі терапевтичні рішення (Нассім Талеб – "Антикрихкість").

Для пацієнта й для нас.

Я намагаюся допомагати людям. Я більше не продаю ілюзій. Я не оперую заради колекції фотографій, щоб викласти її на Facebook або вставити в презентацію для свого курсу. Мені більше не потрібно бути героєм, щоб наповнити змістом своє життя.

Я нічого не купую. І нічого не продаю.

Оборот зменшився, але прибуток збільшився.

Профілактична гігієна майже не має витрат.

Постачальники матеріалів розгублені.

Пацієнти вдячні.

У мене немає стресу.

Іноді побути героєм корисно.

Усе відносно.